День Незалежності.
І ніяк не йде з голови спогад кількаденної давності.

Йду повз книгарню — бачу чергу. Зайшов. Усередині — багато молодих людей із книжками: розпродаж. Я й собі щось ухопив, став у чергу. Час робочий, тарабаню повідомлення у всі чати, стою, переписуюся.

Минуло хвилин двадцять. На касі стажерка, все рухається повільно, і я починаю дратуватися.
А потім ловлю себе на думці:

*”Чувак, ти вже двадцять хвилин стоїш у черзі серед молодих людей в україномовній книгарні, заповненій українськими книжками.
Ти хочеш читати. Люди навколо хочуть читати. Бізнес працює, книги продаються, друкарні друкують, письменники видаються, перекладачі при роботі, редактори креслять, художники малюють.
Жодної книги — москальською.
Чим ти ще незадоволений?

34, 24, 14 років тому ти про таке й мріяти не міг. І що тепер? Знову щось не так?”*

Ще двадцять хвилин у черзі — але вже в зовсім іншому настрої.

Світ, у якому я зараз живу, скривавлений, зболілий, іноді дратівливий.
Але водночас — такий, про який я навіть не мріяв.

Дякую силам оборони. Дякую кожному, хто творить цей новий світ.
Пам’ятаю всіх, хто відійшов і зробив його ще ціннішим. Парадоксально — і порожнішим водночас.

Малюю й друкую Мамая. Цього тижня буду продавати. Але то вже інша історія.