Був у мене нещодавно період — коли зовсім нічого не міг малювати. І зараз, озираючись назад, навіть не знаю, як це пояснити. Просто не міг — і все. Ніби всередині бракувало якоїсь важливої деталі. Ніби щось не вмикалося, не працювало. Ніби якась зла версія Гаррі Поттера наклала на мене закляття — щось типу “немалювалюс”. І живи тепер із цим.

Я випадково вів олівцем по паперу, без жодного сенсу, без жодного результату. І раптом помітив, що в моїх закарлючках з’явилися обриси каменів. Раніше в таких лініях я бачив обличчя, фігури, коней, оголених жінок. А тут — просто камені.
І тоді я зрозумів: треба малювати те, що бачиш. Треба малювати камені.

Так я і провів наступні пів року — малюючи лише камені. Без жодної глибокої ідеї, без терапевтичної мети, без алюзій на Сізіфа чи спроби прокачати скіл у зображенні неживої природи. Просто сідав — і малював йобані камені.

І от одного разу, десь у півтіні якогось валуна, я знову побачив образ — чи то Богородицю, чи то ящірку — і раптом знову зміг малювати щось інше.
Розкам’янів.

Мораль цієї історії дуже проста. Малюйте камені.